УКРАЇНЦІ В АВСТРАЛІЇ ПІДТРИМУЮТЬ ПРАВО ПРЕЗИДЕНТА БУТИ ОБОРОНЦЕМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Політичні події, які відбувалися в Україні за останні кілька тижнів, почали хвилювати суспільство не тільки в Україні, але по цілому світі. Україна, держава, яка показала світові, що це значить вибороти демократію, щоб дати кожні людині право вибирати депутатів, а відтак, щоб вибрані творили уряд та опозицію.

Махінації та штучні заходи щоб творити збільшену кількість коаліції довели до цього, що не один виборець в Україні запитується: для кого я віддав голос, я голосував або голосували в час виборів на базі плятформи, яку представляли нам надійні кандидати до Верховної Рдаи.

Основною умовою будови держави є консолідація українського суспільства. Помаранчева революція, дала можливість творити нову українську політику, - стелення дороги до національної консолідації. Це все опинилося під загрозою, через зловживання Конституції тих, які прийшли до влади. А Ко нституційне право треба захищати.

Президент повинен бути найвищеим оборонцем Конституції України.

Народ на Президентських Виборах 2004 році уповноважив Президента бути тим оборонцем.

Тому, рішення Президента Ющенка розпустити Парлямент та скликати вибори це крок який треба підтримати, якщо хочеться зберегти ці демократичні засади, які були так голосно прийняті в часі Помаранчевої Революції.

Управа Союзу Українських Організацій Австралії підтримує цей важливий крок Президента України Вікторя Ющенка, бо це крок, який допоможе дальше в скріпленню демократії – як в тих днях 2004 року МИ, Україна та діяспора спільно стали разом, щоби захищати права виборця, разом ми перед світом доказали що українці любителі демократичних процесів.

В рамках підготовки до дострокових виборів до Верховної Ради України, СУОА закликає українську громаду Австралії створити делеґацію міжнародних спостерігачів виборів.

Цей крок знов буде доказом підтримки Україні, щоб були проведені прозорі та чесні вибори, а для самих спостерігачів це буде нагода включитися до розвитку демократичних процесів в Україні.

Тепер прийшов час знова це просвітити. НАС БАГАТО, НАС НЕ ПОДОЛАТИ!

За Управу СУОА

Стефан Романів (Голова)

Ліда Конюшко (Секретар)

3-го квітня 2007

 

 

«Я ТАК СТОМИЛАСЬ ЖИТИ ПО СВІТАХ…»

Марія Туровська народилась у селі Стрілки Старосамбірського району  на Львівщині. Закінчила медучилище й тривалий час працювала в реанімаційному відділенні Дрогобицької лікарні. Однак нікчемне існування, на яке прирекли можновладці, зокрема, представників вітчизняної медицини, змусило жінку їхати на заробітки до Італії. Хоч таким чином вирішила допомогти батькам, синові-студентові. І ось уже на чужині 5 років, щоправда, залишатися тут не збирається. А вірші мимохіть почали народжуватися у знеболеній душі далеко від рідного дому…
Ця поезія не філігранна, не відшліфована редакторськи, але напрочуд щира. Вона висловлює почуття мільйонів українських жінок, яким на початку третього тисячоліття суджено зазнати долі невільниць…

Я так стомилась жити по світах…
Мене, мов ту стеблину, гонить вітер.
Пече нестерпно сонце в цих краях,
Одна лиш радість — сльози вітер витре…
* * *
Не вільна я, і не раба.
І тут мене — немає,
І дома — вже нема!
У вимірі якому я?!
Ніхто сказать не може,
Не знаю я й сама…
* * *
То помислом, то криком
До Тебе лину щохвилини:
— Не покидай мене!
Й прости мені усі мої провини!
Молю, прости, що все Тебе тривожу
У недосяжній неба вишині!
Стомилась я!
До кого ж словом обізватись можу?!
До Тебе, Боже!
Поможи мені!

м. Рим, Італія

“Слово просвіти”

 

 

МИ НЕ ОДНІ!
“ Лінки”організацій, споріднених “Новій українській хвилі”

На презентації “Нової української хвилі “ 3 березня  в Нью-Йорку у виступах гостей з Детройту, Гартфорду, Чикаго, Міннеаполісу та інших міст Америки можна було почути визнання, що іммігранти “четвертої хвилі” розпорошені – деякі громади взагалі вважають себе піонерами створення нової організації з числа тих, хто прибився до американських берегів за останні 10-15 років. “Ми взагалі вважали, що лише ми хочемо об”єднати “четверту хвилю”, що до нас до такої ідеї ніхто не додумався”, - сказала, наприклад, одна делегатка. Між тим, з”ясовується, “четверта хвиля” українських іммігрантів у багатьох країнах світу вже давно живе організованим життям. Об”єднання новітніх іммігрантів постали в Німеччині й Франції, Іспанії й Росії, Угорщині й Данії... Вони мають свої друковані та інтернет-видання, радіопрограми,  регулярно проводять виставки, ярмарки, фестивалі.
Українці, які живуть і працюють в європейських країнах, об”єднані в Європейський конгрес українців (ЄКУ). А “парасолькою”для всіх українських організацій у світі є Світовий Конгрес Українців (СКУ), до складу якого входить і “Нова українська хвиля”.
Кожен, хто забажає, може ознайомитися з життям наших співвітчизників в інших країнах світу, відвідавши їхні інтернет-сайти за адресами:

Іспанія –     www.ukraina2004.com
Данія -        www.danskukrainsk.dk
Чехія -         www.ukrajinci.cz
Польша –    www.oup.ukraina.com.pl
Румунія –    www.uur.itcnet.ro
Естонія –     www.hot.ee/uke
Фінляндія-   www.geocities.com/finukr
Німеччина – www.d-u-forum.de
Росія –         www.kobza.com.ua
Угорщина – www.ukrajinci.hu
 Хорватія -   www.ukrajinci.hr
Австралія – www.ozeukes.com
Бразилія  -   www.rcub.com.br

Велика Британія -    www.augb.co.uk
Франція -    www.ukraine-europe.org
Канада -     www.ucc.ca
Європейський Конгрес Українців (ЄКУ)
www.eukrainians.net
Світовий Конгрес Українців (СКУ)
www.ukrainianworldcongress.com
Українська всесвітня  координаційна рада
www. uvkr.com.ua

 

02/27/2007 - Що ми знаємо про навчання в Українському Вільному Університеті в Німеччині?

Поруч ріки Ізар та мальовничого парку, в центрі Мюнхену, розташований єдиний закордонний Український вищий освітньо-науковий центр.  Всього 20 хвилин подорожі швидким поїздoм з аеропорту Мюнхена та  декілька зупинок міським трамваєм, і перед вами виринає у своїй повній красі святиня Української вищої школи в діаспорі, котра гостинно розмістилась у цьому затишному куточку Баварії. Охайна споруда університету з його просторою аудиторією і унікальною бібліотекою створює чудові умови для навчання та наукової роботи.  Будь яка країна світу могла б гордитись таким елітним освітнім центром за межами своєї держави.

Історія цього унікального навчального закладу тягнеться в далекі роки початку ХХ століття періоду героїчної боротьби кращих синів і дочок українського народу за незалежну українську Державу.  Шлях Українського Вільного Університету пролягає з австрійського Відню, через чехословацьку Прагу і до баварського Мюнхену.  Першими викладачами Університету були: Д. Антонович, Л. Білецький, І. Горбачевський, С. Дністрянський, Д. Дорошенко, О. Колесса, С. Рудницький, В. Старосольський, С. Смаль-Стоцький, О. Яковлів.  Сотні українських вчених та тисячі українських патріотів пов’язали cвою долю з рідним Університетом.  Адже ж саме завдяки їх жертовності було створено в Америці Фундацію Українського Вільного Університету, покликану для фінансового забезпечення діяльності УВУ.  Велика подяка належиться і уряду Німеччини та Баварії котрі впродовж післявоєнних років фінансово підтримували Університет. 

Та відшуміли буремні роки становлення Університету і боротьби за виживання в роки воєнного лихоліття.  Сьогодні Український Вільний Університет гордо майорить в центрі Європи, гідно представляючи нашу молоду державу з її багатими науковими досягненнями та історичними традиціями.  В 1950 році Університет здобув на цей час нечуваний успіх в науково-дослідній і педагогічній праці.   З цього часу його випускники почали одержувати світове визнання.  Баварський уряд по праву оцінив здобутки науковців університету, надавши УВУ повну акредитацію і право присуджувати його випускникам вчені звання магістрів та докторів.  Зі здобуттям Україною незалежності, десятки молодих високоосвічених людей проходили навчання в УВУ на магістерських та докторських програмах.  В 1992 році Україна надала державну акредитацію УВУ, як вищому навчальному закладу.  Лише за три роки, завдяки стипендіям Фундації УВУ, закінчили магістерські і докторські програми 130 осіб. Серед випускників Університету слід згадати відомих діячів в Україні котрі здобули докторати в УВУ:
Дмитро Степовик - доктор з філософії, провідний сучасний мистецтвознавець
Євген Сверстюк – доктор філософії, відомий публіцист і релігійний діяч
Тарас Салига – доктор філософії, відомий літературознавець, професор Львівського Університету
Іван Білас – доктор права, військовий діяч, народний депутат Верховної ради
Людмила Пекарська – доктор філософії, науковий співробітник Британського музею в Лондоні
Микола Когутяк – доктор філософії, професор Прикарпатського університету в Івано Франківську
Олег Вівчаренко – доктор права, суддя, професор Прикарпатського університету
Андрій Зачепа – доктор філософії, доцент Військової Академії у Львові

Сьогодні освіта отримана в УВУ визнається в Україні, на Американському континенті та в країнах Європейського Союзу.  Важко недооцінити цей факт, що саме в Західній Європі знаходиться Український Університет, котрий широко відчинив свої двері для нас, вихідців з України, розкиданих по всьому світі.  Сьогодні існує чудова нагода для емігрантів четвертої хвилі здобути вищу освіту, в одному з найстаріших університетів Європи. Вищу акредитовану освіту, котру сьогодні визнають в усьому світі. Слід також звернути увагу і на такі факти:

• Вартість навчання абсолютно доступна в порівнянні з цінами західних університетів.
• Фундація УВУ надає стипендії для навчання.
• Чудова нагода відвідати Німеччину під час двох семестрів.
• Викладання ведеться українською, а при бажанні студентів, окремі предмети можуть вивчатись як німецькою так і англійською мовами.

«Наше головне завдання, це забезпечити міжнародний рівень навчального процесу. Ми робимо все для того, щоб наші випускники з докторату та магістратури гордились знаннями отриманими в УВУ. А на сьогодні десятки наших вчених працюють в престижних університетах та наукових установах світу. Ми завжди раді нашим новим студентам» - говорить професор Іван Мигуль, декан факультету Державних та Економічних наук.  

Американські вчені високо відгукуються про УВУ.  Директор МБА програми, професор, Академік Інженерної Академії Наук України, відомий Американський вчений-економіст з Міннеаполісу Др. Богдан Крамарчук вважає, що при незначному коректуванні підходів до реклами і маркетингу самого Університету, є хороша перспектива про виведення навчального процесу на новий міжнародний рівень, враховуючи нинішню ринкову ситуацію як в Україні так і в світі. «Я сьогодні проводжу розмови з Ректором УВУ д-ром Альбертом Кіпою про спільну співпрацю по заснуванню МБА програми та Докторату з бізнес-менеджменту на базі УВУ. З цією метою найближчим часом виїжджаю до Мюнхену» - говорить д-р Крамарчук. 

Голова Фундації УВУ мґр. Теодор Воляник впевнений, що праця фундаторів Університету та Української інтелігенції в діаспорі знайде своє продовження серед студентів та науковців наступних поколінь, випускників УВУ.«Ми віримо, що й Україна не відвернеться від її рідного, так важко виплеканого Університету.»

... Та бюджет на 2007 рік Верховною Радою України прийнято.  І знову, вже на 16-му році своєї Незалежності, її черговий Уряд України не знайшов можливості виділити хоч часткову фінансову допомогу для діяльності Українських закордонних орґанізацій взагалі, з Українським Вільним Університетом включно.  А в тім як багато і гарно говорилось та обіцялось минулого літа на З’їзді Української Діаспори....  Але історія розсудить...  Та наразі, надія на власні сили і на нових студентів, заради утвердження світового престижу Українського Вільного Університету.  Адже ж як сказав в своїй ювілейній промові з нагоди 85-ти ліття університету його ректор д-р Альберт Кіпа: «Український Університет, це смолоскип, запалений малою групою вчених і журналістів, фанатиків української науки, який світить вже 85-ть успішних років і наш обов’язок берегти його.» (Цитата з історії УВУ.)

Микола Меґец,
докторант факультету
Державних та економічних наук
megits@augsburg.edu

 

 

І ТІЛЬКИ ХМАРИ, НАЧЕ БІЛІЇ КОНІ, МЧАЛИ НАД СЕН-ЖЕНЕВ’ЄВ ДЕ БУА

Прізвище Терещенко в роки підрадянської України зусиллями псевдоісториків асоціювалося в пересічного обивателя з визначенням “експлуататор трудового народу”. Воно було не менш обпльованим і підданим анафемі, ніж прізвища Петлюри чи Грушевського. Між тим, династія відомих цукрозаводчиків була відома в дореволюційній Україні не тільки своїми капіталами, а й воістину подвижницьким меценатством. Жодний більш-менш значущий культурний чи освітній проект не обходився без пожертв Терещенків. Жовтнева більшовицька революція 1917 року жорстоко порубала їхнє славне сімейне древо. Але нові вруна цього давнього українського роду зійшли на чужині...

Коли з гуркотом впала осоружна залізна завіса й радянські люди масово рвонули на Захід, потягнувся туди за новими зустрічами й новими враженнями й наш брат-журналіст. Адже до 1991 року милуватися Ейфелевою вежею й собором Святого Петра, Биг Беном й Статуєю Свободи могли тільки найбільш наближені до “розуму, честі й совісті нашої епохи”, перевірені до п’ятого коліна на Луб’янці та її зловісних філіях віддані підручні комуністичної партії. Їх було небагато й, як правило, всі з московських видань. Інженери ж людських душ, скажімо, з Києва чи Кишинева максимум могли претендувати на відрядження до Польщі чи Болгарії. Та й то після ретельного розгляду питання на партійних зборах редакції.

І ось нарешті не треба жодних гебешних перевірок й партійних рекомендацій! Лети куди хочеш! І першим в списку міст, яке неодмінно хотілося побачити, звичайно ж, був Париж, після оглядин якого, як мовиться у відомому прислів’ї, можна і вмирати.

1994 рік. Нас, невеличку групу київських журналістів, зустріли на летовищі Орлі українці, які здавна живуть й працюють в Парижі. В столиці Франції є невеличка українська громада, українська церква, багатюща бібліотека імені Симона Петлюри. Саме в цьому місті зустрів свою смерть легендарний отаман. Йому, людині, яка так багато зробила, аби українські євреї відчували себе в Україні як на рідній землі, всадив кулю в груди агент НКВД Шварцбард. Останній прихисток Симон Петлюра знайшов на цвинтарі Монпарнас у Парижі. Ще до знайомства з Ейфелевою вежею й Собором Паризької богоматері ми відвідали могилу Симона Васильовича й поклали на неї квіти.

А слід династії Терещенків відшукався на іншому паризькому цвинтарі – Сен-Женев’єв де Буа. Туди нас занесла допитливість – хотілося побачити могили лауреата Нобелівської премії Івана Буніна, знаменитого балетного танцювальника Рудольфа Нурієва, який втік з Радянського Союзу на Захід й молодим помер від СНІДу, представників трагічної білої гвардії - хватів-полковників, гардемаринів, штабс-капітанів i юнкерів. Всі вони лежать на Сен-Женев’єв де Буа. На цьому цвинтарі, мабуть, як ніде, розумієш глибину трагедії 1917 року. Білогвардійці масово приїздили до Парижу, втікаючи від страшної чуми більшовизму й сподіваючись незабаром повернутися до Москви на білих конях. Але до кінця своїх земних днів пропрацювали паризькими таксистами, мийниками посуду й прибиральниками, так і не дочекавшись вороття на стражденну батьківщину.

Ми поволі ходимо між могил на Сен-Женев’єв де Буа, читаємо епітафії й коментуємо прочитане. Раптом ззаду до нас підбігає немолода вже пані й російською мовою з сильним акцентом запитує: “Ви росіяни?” “Ні, українці, журналісти з Києва”. “О, українці! Мій чоловік також був українцем. Мене звуть Надін Терещенко”. “Терещенко? З тих самих?” “Так, мій чоловік був сином Михайла Терещенка – міністра фінансів і міністра закордонних справ в уряді Керенського”. У нас відвисають щелепи й ми починаємо вмовляти мадам Надін розповісти про свого чоловіка. І ось ми сидимо в затишному паризькому кафе й слухаємо дивовижну оповідь дивовижної жінки:
-  Мого чоловіка звали Іван. Він ніколи не був на батьківщині своїх предків, не знав рідної мови, але зберіг любов до України до самої смерті. Ми познайомилися з ним випадково. Мій вітчим був видавцем, й одного разу, коли я прийшла у видавництво, то зустріла там Івана. Він друкував спомини Керенського, а також статті Черчілля й генерала де Голя. Мені він відразу сподобався і я вивідала всю інформацію про нього у мого друга письменника Анрі Труайя. Іван – син відомого політика Російської імперії у вигнанні. Тоді росіян у Парижі було дуже багато й французи ставилися до них з пересторогою. В ті часи у видавництві мого вітчима влаштовувалися вечори для літераторів. І ось перед одним з них зателефонувала моя мама й сказала: “У нас є один молодий українець, який щойно приїхав з Англії. У нього чудовий автомобіль, він дуже гарний собою й має невідпорний шарм. Ти повинна з ним обов’язково познайомитися”. Я відразу ж поїхала й побачила вже знайомого мені Івана Терещенка. Він був напрочуд елегантний, його оточували молоді дівчата, які, здавалося, були в полоні його чар. Вони жадібно ловили кожне його слово. Коли нас, не підозрюючи, що ми вже знайомі, представили одне одному, наші очі зустрілися й у ту ж мить ми зрозуміли, що це любов. Я намагалася  розпочати з ним розмову, але знітилася й раптом ні з того, ні з сього запитала: “Ви англієць?” Він по-доброму подивився на мене й з гордістю відповів: “Ні, я українець”. Я вибачилася, адже знала, що він українець, але ще тоді зазначила про себе, що в Івана англійська манера поведінки.

Після тієї зустрічі у видавництві розпочався наш бурхливий роман. Пам’ятаю, якось ми поверталися поїздом до Парижу з Монте-Карло і я помітила, що Іван протягом всієї ночі постійно виходить на кожній зупинці. Я поцікавилася: “Чому ти на кожній зупинці виходиш?” Він відповів: “Почекай, побачиш”. Й ось коли ми приїхали до Парижу і я зійшла з потягу, то побачила величезний букет квітів в руках Івана. Це був найбільший й найвишуканіший букет, який мені коли-небудь дарували в житті.

Ми дуже рідко розлучалися. Навіть коли я відвідувала перукарню, Іван стояв на вулиці й чекав на мене. А коли випадало куди-небудь поїхати ненадовго, то наступного ж дня я отримувала телеграму: “Негайно повертайся, не можу без тебе”. Ми обоє були божевільні від кохання.

Іван ніколи не був в Україні. Він народився в Парижі, тут же минуло його дитинство. Вчився в Англії. Але де б він не був, він завжди наголошував, що є українцем. Й дуже гордився цим. Він був дуже емоційний чоловік, завжди чимось захоплювався. Все життя прискіпливо вивчав українську історію, збирав українські ікони.

Характером Іван був вибуховий, ревнивий, але разом з тим дуже ніжний. Коли ми одружилися, то зрозуміли, що зійшлися коса і камінь й намагалися не вибудовувати стосунки на засадах власного его. Ми обоє були самодостатніми індивідуальностями й прагнули все життя враховувати це під час прийняття рішень. У нас були схожі смаки. Ми захоплювалися мистецтвом, любили музику, літературу. Іван мав витончений художній смак, був чудовим декоратором. Але найбільше, звісно, нас об’єднували діти. Ми разом виховували їх, багато подорожували, спілкувалися як з рівними, намагалися передати їм все те, що знали і вміли. У французьких родинах дітей виховують зовсім інакше. Але Іван завжди казав, що його діти мають виростати справжніми українцями.
У нас з Іваном два сини й донька. Старший Михайло займається філософією, захистив докторську дисертацію, викладає в університеті, пише книги й є куратором серії філософської латератури у видавнитцві “Ашет”. Наш другий син Іван – відомий у Франції фотохудожник. Донька Олександра, яка народилася в 1964 році, на жаль, в 18 років трагічно загинула.

Після смерті Івана я була директором  великої крамниці модного одягу фірми “Кристіан Діор” в Лондоні. Потім вивчала російську й сербську мову й літературу, видавала в Німеччині журнал, читала в США лекції, присвячені модельному бізнесу й залаштунковому життю подіума. В Америці я розробила нову колекцію молодіжного одягу. Але довго жити в Сполучених Штатах не змогла – це країна, чужа європейській ментальності. Так, до речі, вважав і Іван, який багато разів відвідував Америку.

Ми слухаємо цю французьку гранд-даму з вищого світу й ловимо себе на думці, що відчуваємо гордість, що такі жінки виходили заміж за наших земляків. Її батько був одним з найуспішніших індустріальних магнатів Франції, якому належали десятки хімічних заводів. Її дід керував Ллойд-банком. Її вітчим, Моріс Бурдель, був видавцем і власником видавництва “Плон” в Парижі. Чоловік її старшої сестри Жак Дюамель був випускником престижної Паризької вищої школи адміністративних менеджерів і вчився разом з майбутнім президентом Франції Валері Жискар д’Естеном. Він був міністром, відомим політичним і громадським діячем Франції. Її племінник – дуже відома особа в сьогоднішній Франції, депутат Європарламенту. Одне слово, справжній французький бомонд.
Мадам Надін продовжує перераховувати своїх рідних і близьких, які становлять еліту французького суспільства. А ми, згадуючи її чоловіка Івана Терещенка й весь цей славний український рід, до щему в серці усвідомлюємо глибину злочину більшовиків, які викосили нашу еліту, понищили наш цвіт в ГУЛАГах, замордували його голодом, закатували в сибірах і мордовіях.

Ми виходимо з кафе й знову йдемо повз Сен-Женев’єв де Буа. Мовчимо. Після сказаного й вислуханого ні про що не хочеться говорити. Хочеться  лишень осмислити й зрозуміти. І тільки хмари, наче білії коні, мчали над Сен-Женев’єв де Буа.

Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський       
На фото: Надін Терещенко, 1994 рік
Іван Терещенко, 1956 рік